Брейкер Ганна Stefani Пономаренко: Між медаллю на Євро та народженням доньки пройшло всього 5 місяців

Днями на чемпіонаті Європи з брейкінгу була завойована перша в історії України медаль. Срібло континентальної першості, а разом з ним і ліцензія на Європейські ігри – 2023 підкорилися бі-гьорл Ганні Stefani Пономаренко.

Українка у півфіналі здолала титуловану італійку Anti. А у фіналі їй зовсім трішки не вистачило, щоб перемогти юну литовську спортсменку Домініку Nicka Баневич. Для України перемога Ганни має величезне значення, оскільки брейкдансинг наразі є новим олімпійським видом спорту. На іграх у Парижі він буде представлений уперше в історії.

KP.UA поспілкувалися з Анною Stefani Пономаренко про її неймовірний шлях до цієї знакової перемоги.

Це шанс потрапити на Олімпіаду

- Ганно, вам удалося неймовірне. Ви здобули першу в історії України медаль Євро з брейкінгу. Що означає для вас ця перемога?

- Для мене, насправді, це означає дуже багато, тому що я лише недавно народила дочку, 5 місяців тому. Я дуже переживала, що не встигну за рік надолужити втрачене, і це завадить мені потрапити на Олімпіаду. Але я поставила собі величезну мету – незважаючи ні на що, зробити це та потрапити на Олімпійські ігри. Ця перемога означає для мене дуже багато, тому що я автоматично входжу до топ-40 наступного року і зможу боротися за місце на Олімпіаду. І тепер знаю точно, що маю величезний шанс там опинитися. Робитиму все можливе для цього.

- Як складався для вас турнір загалом? Як усе проходило?

– Фестиваль пройшов для мене дуже легко. Я їздила туди зі своєю родиною. Для мене це була велика моральна підтримка. Я не переживала, не хвилювалася, поряд постійно був чоловік, казав, що я найкраща і що все вийде. Я не мала часу закриватися в собі і думати про те, що в мене щось не вийде. Тому чемпіонат пройшов для мене дуже добре, бо я була на дві сторони – на сцені та біля своїх найближчих людей. На сцені я була сфокусована на перемогу, а йдучи зі сцени, я була разом зі своєю сім'єю, що для мене є найважливішим у житті.

Подивитися цю публікацію в Instagram

Публікація від Anna Ponomarenko/bgirl Stefani (@bgirlstefani)

- Чого не вистачило, щоб здобути золото? У чому суперниця з Литви виявилася кращою?

- Це нелегке питання, бо, з одного боку, я думаю, що маю абсолютно все, щоб перемогти. Просто я не використала це правильно. Мені не вистачило трохи розуму, хоч це й голосно сказано. Але, мабуть, забракло правильно розставити пріоритети в раундах, показати, що я хочу зробити. Для мене дуже важливо не повторюватися – це один із критеріїв суддівства – я намагаюся в кожному раунді робити все нове. Але мої опоненти зазвичай повторюють свої найсильніші елементи і, зрештою, перемагають.

- Які плани та завдання на майбутнє?

– Плани у мене великі – потрапити на Олімпіаду. Для цього робитиму все можливе. Залишилося не так багато часу. Не скажу, що я можу кардинально покращити свій танець, свої якісь силові показники за цей час. Але мені треба бути розумнішою, сконцентруватися на тренувальному процесі, розставити пріоритети, додати оригінальності. І працювати над концепцією своїх виходів.

- Що виграє брейкінг, увійшовши до списку олімпійських видів спорту?

- Моя думка – це дуже добре, що брейкінг став олімпійським видом спорту. У нас є, нарешті, можливість отримувати якісь дивіденди з того, що ми робимо, чому віддаємо роки. Стільки років витрачено на тренування, поїздки. Досі ми тільки віддавали, платили, думали, як заробити, щоб виїхати на якийсь фестиваль, і нічого не отримували натомість. Зараз у спортсменів з'явилася можливість заробляти улюбленою справою та отримувати прибуток від цього. Також у нас з'явилася можливість тренуватися професійніше. Це дуже багато для кожного атлета.

5 років займалася ковзанярським спортом

- З чого для вас розпочався брейкінг?

– Я дуже хотіла освоїти якісь спортивні танці. До цього я 10 років займалася народною класичною хореографією. Мені дуже подобалася хіп-хоп культура, хотілося займатися чимось незвичним, чим не займалися мої однолітки, друзі та знайомі. І завдяки щасливому випадку я побачила в Харкові, як проходила «Снікерс Урбанія» (щорічний фестиваль вуличної культури. – Ред.). Там були хлопці, які робили на сцені щось неймовірне. Почала дізнаватися, що це і хто це, де можна тренуватися, куди піти - і так мене познайомили з моїм тренером.

- Чи пробували інші види спорту?

– Я займалася, як я вже сказала, народною класичною хореографією. Також займалася ковзанярським спортом 5 років непрофесійно. І коли мені потрібно було вибирати, в який бік йти, довелося робити вибір: або я залишаюся на льоду – і тоді мені треба було припиняти з танцями. Або займатися танцями, але треба було залишити лід. І я вибрала танці.

- Чому залишилися саме у брейкінгу?

- Коли ти підліток, займатись чимось таким особливим – це привертає увагу багатьох. І це було важливо на той час. Потім це переросло у щось більше, дозволило подорожувати, зустрічати людей з різних країн, я отримую величезне задоволення. Це стало частиною мене та мого життя. Мені важко уявити себе без брейкінгу. Наразі, коли це стало олімпійським видом спорту, відкрилося нове дихання. Все нове, все цікаве, ти можеш по-іншому дивитися на свій вид спорту і дізнаватися про щось інше. Це справді як друге життя, друге дихання.

- Які фізичні якості слід розвивати та чим володіти, щоб бути успішним у вашому виді спорту?

– У будь-якому випадку треба, особливо дівчатам, бути фізично підготовленим. Це величезне навантаження. Це дуже тяжкий вид спорту. Щоб бути кращим, потрібно багато віддавати тренуванням, насамперед силовим тренуванням і тренуванням на витривалість. Також брейкінг - це не тільки про силу, а й красу руху, музичність. Це не лише про фізичне тіло. Духовна складова велика, на мою думку, потрібно морально і духовно почуватися в комфорті зі своїм тілом, музикою. Все-таки це танець. А танець – це краса.

З 18 років працювала у Туреччині, щоб мати можливість виступати

- Ви родом із Харкова, але зараз живете у Лондоні. Як життя закинуло вас до столиці Британії?

- До Лондона я потрапила не заплановано. Я поїхала у 18 років працювати до Туреччини, бо мені завжди хотілося відвідувати фестивалі та змагання за кордоном, але в Україні я не мав такої можливості. Я не могла заробити достатньо грошей, щоби подорожувати. Я поїхала до Туреччини, брала участь у шоу-балеті Театру екстремального танцю. Ми працювали там 5 років. Але проблема в тому, що сезон роботи в Туреччині припадав на літо – початок осені – кінець весни. А це пори року, коли проводять змагання. І мені все одно не виходило багато виїжджати. Попрацювавши якийсь час, назбиравши грошей, ми з моїм молодим чоловіком, а зараз чоловіком, вирішили, що треба виїхати в якусь країну, де ми могли б жити, як в Україні, і займатися звичними справами. І щоб була можливість достатньо заробляти, щоб подорожувати та їхати кудись.

Коли ми переїжджали, мати мого чоловіка жила в Англії. І ми вирішили також спробувати. Спочатку нас покликали попрацювати у Цирку Великобританії. І через якийсь час ми побачили, що це підходяща країна, щоб я могла розвиватися у брейкінгу. Дуже зручно подорожувати, і мова для нас теж мала велике значення, англійською ми трохи володіли. Так ми зробили свій вибір.

- Сумуєте за Харковом?

- Дуже сумую. Але я вже багато років мешкаю в Лондоні. І до цього багато років жила поза Харковом. Тому душа мене, звісно, ​​тягне додому, в Україну, до Харкова. Але приїжджаючи туди, я вже не почуваюся як удома. Але й, будучи в Лондоні, я не відчуваю себе на батьківщині. Все одно Україна, Харків – це завжди буде моєю домівкою. Там мешкає вся моя сім'я – мама, тато, сестра, бабуся. Для мене він завжди був і буде моїм домом.

Улюблене тату – медуза на нозі на честь дочки

- Чи більше уваги до вас тепер в інтернеті після срібла на Євро?

- Не можу сказати, щоб дуже багато. У нашого виду спорту дуже вузьке коло людей, що цікавляться. Більшість танцюристів мене й так уже знали. А люди поза брейкінгом ще не розуміють, що відбувається, і не надто стежать за нашими перемогами, результатами. Тому я не можу сказати, що набагато більше уваги, але у будь-якому разі різниця відчувається. Тому що я перемогла багатьох спортсменів зі світовим ім'ям, і тепер усі переживають за те, що я братиму участь на якихось інших чемпіонатах. Я гідний суперник.

- Як встигаєте поєднувати спорт та материнство? Наскільки це складно?

– Тільки завдяки моїй родині. Мене дуже сильно підтримує чоловік, допомагає з дитиною. У нас із ним одразу була домовленість, що це спільний проєкт, а не тільки мій. Тому ми ділимо наші обов'язки щодо виховання дитини. Також у мене бабуся у Лондоні, я привезла її пів року тому через війну. Це дає мені величезну можливість йти на тренування протягом дня.

- У вас чимало татуювань. Можете розповісти, про що вони? Які з них для вас найулюбленіші?

- Вони для мене без жодного сенсу. Просто красиві картинки, мабуть. Але єдине, що можу сказати, що я набивала татуювання щоразу, коли в моєму житті щось змінювалося. Коли нові періоди наступали, зміни в житті. Татуювання мені подобаються. Але я ніколи не замислювалася над якимось змістом, щоби їх бити. Просто вибирала за своїми ідеями, красивими ескізами. Моя любима – остання робота, яку я зробила. Це медуза на нозі. Я її присвятила своїй доньці.

– Як любите проводити свій відпочинок? Що для вас ідеальний відпочинок?

- Для мене найкращий відпочинок – це побути зі своєю родиною біля моря. Я дуже люблю море, сонце. Я не прихильник гучних тусовок. З друзями я люблю проводити час, але все ж таки для мене в пріоритеті бути поруч із сім'єю.

- Про що мрієте?

- Якоїсь однієї мрії, яку я собі поставила б багато років тому і намагалася прийти до неї, немає. Щороку або якогось періоду часу я ставлю собі якісь цілі, і, скажімо так, це як маленькі мрії. Спершу це було виїхати жити за кордон. І я цього досягла. Через якийсь час я мріяла вийти заміж. Зараз я цього досягла. Чого я хочу далі? На даний момент - це Олімпіада. Зараз я мрію туди потрапити та фокусуюсь на цьому. Робитиму для цього все можливе. Але якщо говорити про якісь масштабні плани чи якісь мрії в житті, то хочу, щоб моя дитина була найщасливішою людиною на світі. І щоб я мала можливість допомогти їй в житті бути успішною. Щоб ніколи не стояло питання фінансів, що я не можу чогось дозволити своїй дитині. Про що люди мріють? Про квартиру? Машину? Ні, про таке я не мрію. Я знаю, що в мене є щось, а щось буде по-любому. Матеріальні речі мене не цікавлять. Я точно знаю – будуть, якщо я захочу. На даний момент так.

ДО РЕЧІ

Дитяча кличка стала сценічним ім'ям

- Чому ваш нікнейм саме Stefani?

- Stefani – це дитяче прізвисько. Будучи класом у 5-6-му я дуже любила співачку Гвен Стефані, слухала її пісні. Друзі прозвали мене Стефанем. І так я Стефанею була багато років, доки не пішла на брейкінг. І там мій тренер перед першим баттлом спитав, як я хочу бути підписана. І я сказала, що мене Стефанею завжди у школі називали. І мені підписали Stef. Stef не прижилося, бо на якомусь із чемпіонатів мене підписали Stefani. І так воно й лишилося.