Пішли за фінським сценарієм: як історія нічому не вчить Кремль
Пішли за фінським сценарієм: як історія нічому не вчить Кремль

Пішли за фінським сценарієм: як історія нічому не вчить Кремль

Історія як під копірку повторюється та нагадує сьогоднішню. Хід війни між СРСР та Фінляндією ("Зимова війна"), що тривала з 30 листопада 1939 року по 12 березня 1940 року, мав би стати уроком для сучасного агресора. Не став. Постулат «історія вчить» у разі не спрацював. Мало того, у Кремлі не стали винаходити велосипед і використали у своїй агресії проти України ті ж самі «брудні» важелі та інструменти, що й їхні сталінські попередники. Не дочитали сценарій, що веде до неминуче провального для них фіналу. Ми ж дочитали, порівняли та зробили висновки.

«Звільнення братніх народів»

З самого початку існування радянської держави Москва ніколи не розглядала Фінляндію як самостійну державу. Так, у Кремлі визнавали незалежність сусідньої країни (відповідний документ був ратифікований у 1918 році), але робили це поблажливо, начебто весь час натякаючи, що на цих територіях живуть братні народи, рано чи пізно їх потрібно буде звільнити. Зовнішня політика будувалась саме під це твердження. І «звільняти братні народи» Москва вирішила 1939 року.

Сигналом до дії став підписаний у серпні 1939 року між Німеччиною та СРСР «пакт Молотова – Ріббентропа». У закритій його частині, що позначає регіони впливу країн, до зони інтересів СРСР потрапляли країни Балтії та Фінляндія. Повзуча окупація Литви, Латвії та Естонії відбулася ранньої осені того ж року. Офіційно, за договором, у країнах розмістили радянські військові бази, а по суті - взяли владу в свої руки. Фінляндії теж було рекомендовано підписати договір про військове співробітництво та пропозицію взяти в оренду кілька островів для створення там військових баз. У Гельсінкі, посилаючись на нейтральний статус країни, відмовилися. Вторгнення стало неминучим.

Радянський пропагандистський плакат 1940 переконував громадян у справедливості загарбницької війни. Фото: Belofinn_v_lesah_taitsa/ru.wikipedia.org

Перша кров – провокація як привід для початку агресії

Все почалося 26 листопада 1939 року. Серед білого дня (близько 16.00) до радянської військової частини, дислокованої у прикордонному селі Майніла, прилетіло кілька артилерійських снарядів. В офіційних зведеннях повідомлялося про загибель трьох червоноармійців та одного молодшого командира. Ще кілька людей було поранено. Що цікаво, ні імен загиблих, ні фото з місця обстрілу широкому загалу так і не були названі та не надані.

За версією радянської сторони, стріляли, звісно ж, фіни. Їм було запропоновано відвести свої війська від кордону на 20-25 км. На зустрічну пропозицію Гельсінкі – влаштувати спільну перевірку інциденту – у Москві навіть не відреагували. Причина того, що сталося, стала відома вже після розпаду Союзу. Начебто неподалік населеного пункту спецпідрозділ НКВС проводив випробування нового снаряда. Може, й залетів він через полігон у частину. Хоча безперечно влучення було не випадковим. Якщо воно взагалі було. Втім, свою роль – привід для нападу - зіграло.

Протягом двох днів Кремль закидав Гельсінкі новими вимогами, одна абсурдніша за іншу, і чекав... Відома фраза Сталіна (згадана в мемуарах Микитою Хрущовим) напередодні введення військ: «Ми лише трохи підвищимо голос, і фінам залишиться лише підкоритися. Якщо вони упиратимуться, ми зробимо лише один постріл, і фіни відразу піднімуть руки і здадуться».

Самовпевнено і без сумніву у легкій перемозі. І без урахування загальної готовності фінів до опору. "Ніхто не вірить, що Фінляндія обстріляла радянську територію. Дії Радянського Союзу вважають жалюгідною провокацією. Тому у разі нападу на Фінляндію краще організувати для москалів гарячий прийом без жодного жалю", - повідомляла державна поліція Фінляндії про настрої у суспільстві.

250 тисяч фінів зупинили регулярну армію, яка вдвічі перевищує їх за чисельністю. Фото: Paavo Talvela/commons.wikimedia.org

«Війни нема. Є допомога «народному уряду»

Навіть з огляду на зневажливе ставлення до думки світової спільноти з боку Кремля, сталінська верхівка все ж таки намагалася зберегти обличчя при обґрунтуванні агресії. 1 грудня 1939 року в прикордонному фінському містечку Теріокі (сьогодні російський Зеленогірськ) оголосили про появу "народного уряду" Фінляндії. Очолив маріонеткове утворення комуніст Отто Куусінена, який з 1918 року жив в Росії. Чи не першим своїм декретом ФДР (Фінляндська демократична республіка) попросила військову допомогу у країни-агресора. Там, звісно, її гарантували. Це дало привід МЗС СРСР офіційно відповідати стурбованим партнерам у світі: «А що ми? Ми ніякої війни не ведемо, просто надаємо допомогу на прохання фінських товаришів».

Дуже схоже (як і у всіх подіях понад 60-річної давності) на те, що відбувалося у Донецьку та Луганську у 2014 році. Тоді, навіть не чекаючи проведення «псевдореферендуму», т. зв. самопроголошені "Л/ДНР" попросили захисту у Росії.

Але повернемось до фінів. Як додаткове підтвердження була представлена навіть армія ФДР, вірніше, 1-й її корпус, який отримав назву "Інгерманландія" (за назвою фіно-угорського етносу, який історично проживав у районі Карельського перешийка). Ось тільки зібрано його було із кадрових радянських військових, а формою для "інгерманландців" було обрано трофейне польське обмундирування, що потрапило на склади після поділу Польщі. Люди в конфедератках пройшли маршем перед трибуною з Куусіненом і пообіцяли незабаром підняти червоний прапор над будинком парламенту в Гельсінкі. До речі, на фронті цих ряжених ніхто так і не бачив.

Такі листівки невідомо, звідки з'являлися в Ленінграді. Фото: commons.wikimedia.org

Взяти Гельсінкі за два тижні

Поки потішні полки марширували десь під Ленінградом, у Фінляндії вже точилися запеклі бої. Війська СРСР увійшли на територію суверенної держави о 07.55 ранку 30 листопада. Сталося це біля єдиного залізничного мосту, який зв'язував СРСР та Фінляндію через річку Сестра. Міст захопили за три хвилини і через нього почали рух військ. Під звуки духового оркестру, з піднятими червоними прапорами та портретами Сталіна.

Вже о 08.00 радянські бомбардувальники скинули перші бомби на Гельсінкі, Котке та Віїпурі.

План у радянського командування був простий і самовпевнений: масований удар у всіх напрямках, придушення ворожого опору та захоплення столиці. Ну, не за три дні, як у 2022 році Київ, а близько двох тижнів. На всю операцію давалося максимум три тижні, збиралися встигнути до сакральної дати (є в них така язичницька традиція) – 21 грудня 60-річчя готувався святкувати Йосип Сталін.

Сухі цифри свідчили:  все має вийти без проблем, надто вже нерівними були сили. У фінів у строю було 250 000 солдатів і офіцерів, у окупантів - 425 000 (згодом ця цифра зросте до 600 000). Фінська армія мала на озброєнні 62 танки (половина з яких були застарілими моделями часів Першої світової війни та могли стріляти лише з місця). У радянських військ – 2289 танків. Артилерія угруповання вторгнення була в п'ять разів більша, ніж у сторони, що обороняється. Перевага у літаках – у дев'ять разів. Вихідні дані, начебто, не залишали фінам шансів. Але...

Патріотизму та запалу у рядових солдатів СРСР не було. При першій нагоді здавалися в полон. Скрин youtube.com/Ober Razum

Не пустили далі прикордоння

У Фінляндії досі з гордістю згадують і вшановують пам'ять про «Зимову війну». Такою національною єдністю, як тоді, можна лише захоплюватись. Противник не тільки не зміг пройти парадним маршем дорогами країни, а зав'яз з перших днів ще в прикордонних районах. При цьому щодня втрачаючи сотні та тисячі солдатів і командирів. У ставці рвали та метали, у пошуках «ворогів народу» розстрілювали генералів та старших офіцерів. Шукали причини невдач. Зрештою, головним винуватцем був названий «генерал мороз». Частково можна погоджуватися (у радянських підрозділах не було навіть зимової форми, збиралися ж на легку прогулянку). З іншого боку, у грудні 1939 року на Карельському перешийку було не так вже і холодно. Температура коливалася від мінімально плюсової і лише іноді ночами опускалася до мінус 20 градусів. Та й погодні умови були однакові як для наступаючої сторони, так і тієї, що оборонялась.

Визнати високий рівень професійної підготовки противника, а головне - загальне національне єднання, у керівництві СРСР не змогли. Не вкладалося це у загальну концепцію партії та шляхетну місію звільнення «братського народу».

Головне – зберегли країну

"Зимова війна" закінчилася 12 березня 1940 року. Фіни розуміли – довгостроково (без підтримки світової спільноти) протистояти цій радянській армаді вони не зможуть. Довелося йти на поступки та погодитися на анексію 11 відсотків своєї території з містом Виборгом. У північній країні й досі вважають цей факт національною трагедією. Але всі розуміють: головне – вони зберегли суверенітет держави, у що на початку війни ніхто у світі не вірив. У свою чергу, армія Суомі завдала відчутної шкоди ворогові, який втратив 127 тисяч людей убитими (втрати Фінляндії 26 тисяч бійців). І, як виявилося, у грізного на вигляд противника була не «перша армія світу», і навіть не друга...

Снайпери-зозулі вибивали радянських офіцерів, визначаючи їх по чорному кольору тулубів. Фото: sodatkuvina.cjb.net

До речі

"Коктейль Молотова" винайшли фіни

Не маючи достатньої вогневої підтримки у протистоянні з танками, фінські солдати були змушені виявляти винахідливість та атакувати танки буквально підручними засобами. Саме вони придумали використовувати пляшки із запальною сумішшю, і назва «коктейль Молотова» використовується з тих часів.

Інша поширена назва - «зозуля» пішла теж з тих часів. Так називали фінських снайперів, які стали для окупантів справжньою проблемою. Мало того, що більшість із них були в мирному житті мисливцями, а значить, відмінними стрілками, так ще й противник сам полегшував завдання. У обмундируванні радянських військ офіцерам видавалися чорні кожухи, а рядовим – світлі. Для «зозуль» вони ставали легкою мішенню. «Зозульок» панічно боялися. За знищення лише одного снайпера автоматично присвоювався орден «Червоної Зірки» – одна з найпрестижніших на той час нагород.

Теги за темою
війна Історія
Джерело матеріала
loader
loader