— Коли почалася Революція гідності, молодшому синові Тарасу було 18 років. Він навчався в коледжі у Винниках на Львівщині. Не переживала за нього, бо була впевнена, що на навчанні. Але одного разу побачила сина в медпункті на майдані Незалежності. Виявилося, що він уже тиждень у Києві. Мій чоловік теж стояв на барикадах. Навіть не знала, що він приїздив до столиці, — розповідає 56-річна Світлана СИДОРЕНКО із села Бучали на Львівщині.З перших днів брала участь у Революції гідності. Була медиком-волонтером і координатором медпункту в Київській міській державній адміністрації. Коли в лютому 2014-го на Майдані силовики почали стріляти в людей, надавала допомогу пораненим.— Події 18 лютого згадувати найболісніше, — говорить Світлана Сидоренко. — Вранці зателефонувала лікарка Наталія Назар і попросила принести перев'язувальний матеріал. Сказала, що багато поранених. Ще з одним волонтером узяли все необхідне. На перехресті Шовковичної та Кріпосного зустрілися з Наталією. Там на дахах сиділи "беркути". Стріляли переважно в бік тих, хто надавав допомогу. Тоді навіть не думала, що нас можуть вбити чи поранити. Наталія перев'язала голову одному хлопцю. А я взялася провести до Будинку офіцерів, бо в нього розбилися окуляри.Коли поверталася, на Кріпосному провулку побачила пораненого чоловіка. З його голови перла кров фонтаном. Він непритомнів. Я наклала навхрест три бинти, не розмотуючи, а зверху — пов'язку. Чоловіки, що були поруч, підхопили його й понесли до "швидкої". Одразу ж привели хлопця з аналогічним пораненням. Тільки надала йому допомогу, як сказали, що "Беркут" прорвав оборону. Люди тікали, хто куди. Я з кількома чоловіками забігла у двір. Силовики наступали з усіх боків. Ми опинилися в блокаді.Усі забігли в під'їзд. Чоловіки піднялися вгору, а Світлана залишилася біля ліфта.— За кілька хвилин всередину увірвалися з десяток "беркутівців". Частина побігла сходами вгору, а троє зупинилися біля мене. Один тримав, а двоє били кулаками й палицями. Запитала: "За що мене б'єте, хлопці?" У відповідь отримала ще удар. Хтось із них стягнув мій наплічник і розірвав його. Каску зняти з голови не змогли, розтрощили на мені. Били довго. Коли отямилася, один сказав: "Блин, это же женщина". А другий відрізав: "Это не женщина, а шмата". І тут я прозріла: це ж мій земляк, точно зі Львова. Після цього мене викинули з під'їзду.Світлані Сидоренко допомогла літня жінка. Розповіла, що майданівців, які заховалися в будинку, здала "Беркуту" його мешканка.— Мені було тяжко йти, опиралася на стіну будинку. Бачила, як "беркутівці" виколупували з дерев і стін гільзи, замітали сліди. А потім із під'їзду, де мене били, витягли 14 хлопців. Їх волокли по землі. Більшість не рухалися. Один чоловік почав упиратися ногами. Його кинули на землю і палицями добили. Потім усіх закинули в автозак. За кілька метрів від мене на дорозі лежала пара, взявшись за руки. "Беркутівці" і їх кудись забрали.Першу допомогу жінці надали в Будинку офіцерів.— Там робилося жахіття — лежали вбиті й поранені. До мене підійшла журналістка. Щось питала, але я не могла розтулити рота — боялася, що зуби повипадають. А через 10 хвилин подзвонила мама. Була в паніці, бо побачила мене в ефірі — всю чорну й побиту. Довелося вигадувати, що я сплю, а вона обізналася. Після побиття все тіло було чорне. Неушкодженим лишився лише клаптик шкіри, завбільшки з монету. Туди й кололи знеболювальне. Наслідки побоїв відчуваю й досі. Стала заїкатися, коли хвилююся, турбує травмована щелепа.З Майдану Світлану й ще двох жінок вивезли на машині. Наступного дня вона повернулася в центр Києва. 20 лютого називає "кривавим четвергом".— Біля Жовтневого палацу лежав поранений чоловік. Ми зробили йому перев'язку. Потім тяжко поранили ще одного хлопця. Волонтер Іван Жолобан почав його рятувати. Просив подати катетер, але в мене не було. І я побачила, як у пораненого виразна вена перетворилася на ледь помітну лінію. Він помер на моїх очах.Пережитий жах спонукав діяти. Пішла в Жовтневий палац за медикаментами. У приміщенні вже лежало багато вбитих майданівців. Тоді я взяла гріх на душу — з мертвого хлопця зняла шолом, бронежилет і рюкзак. Взяла ліки, матеріали для перев'язки й пішла на вулицю. На 10-му поверсі готелю "Україна" побачила снайперів. Трохи згодом, коли надавала допомогу пораненим, хтось відштовхнув мене в бік. Я впала на коліна. А на місце, де стояла, прилетіло дві кулі. Досі перед очима картина, як дівчина з довгим пшеничним волоссям знімає із себе куртку та рветься на барикади. Підхопила її і попросила медиків дати заспокійливе. Хтось сказав, що в неї на очах вбили її хлопця.Написала заяву в Генеральну прокуратуруСвітлана Сидоренко за освітою — інженер-технолог. Зараз вирощує в теплиці квіти на продаж. 14 липня 2014 року створила організацію "Волонтерська сотня Львова", що допомагає українським військовим. З чоловіком виховала двох синів і доньку.— Часто приходила у двір того будинку, де мене били. Намагалася знайти тих хлопців, які були зі мною. Дізнатися, чи вижили. Розпитувала людей, клеїла оголошення зі своїм номером телефону, — розповідає Сидоренко. — У травні 2014-го написала заяву в Генпрокуратуру. Вимагала, щоб надали відомості про тих чоловіків, яких витягли з під'їзду на Кріпосному провулку та про розстріляну пару. Хочу, щоб "беркутівців" покарали. Мене били силовики у формі харківського підрозділу, а один із них — точно родом зі Львівщини. Не розумію, чому їх досі не притягнули до відповідальності.